Кошик
9 відгуків
Контакти
Інтернет-магазин "Петриківський сервіз"
+380 показати номер
Наталія
УкраїнаДніпропетровська областьПетриківкапр-кт П.Калнишевського, 3851800
Мапа

Історія та розвиток кераміки

Історія та розвиток кераміки
ІСТОРІЯ ТА РОЗВИТОК КЕРАМІКИ Глина, обпалена в багатті ― перший штучний матеріал, отриманий людиною. Властивості цього матеріалу розкривалися людині поступово. Дотепер третина людства живе в глинобитних хилишах. І це не вважаючи будинків з обпалених цегл. Із шини роблять не тільки стіни, але й поди з дахами. Щоб підвищити міцність такої глинобитної підлоги, його час від часу поливають солоною водою. Клинописні письмена, що вперше з'явилися в Месопотамії, видавлювали на тонких глиняних табличках. Та й у складний склад сучасного паперу обов'язково входить біла глина. Використовували глину здавна і як лікувальний засіб. Розтягання кволе лікували пластиром з жовтої глини, розведеної в оцті. А при болях у попереку й суглобах на хворі місця накладали глину, розведену гарячою водою з додаванням гасу. Знахарі при ворожінні воліли використовувати грубну глину. Їй лікували від пристріту йди лихоманки. Маленькі ж глиняні горщечки (махотки) ставили на тіло при застудах як медичні банки. Робили навіть "цегельні інгаляції", розжарюючи в лікуй цеглу, насипаючи на нього зверху цибульну лушпайку я вдихаючи дим. А посипаючи таку цеглу ополонку або ялівцем, розполохували мух і комарів. Глину навіть їли. Жителі Півночі дотепер уживають у їжу "земляний жир" ― білу глину. Їдять її з оленячим молоком або додають у м'ясний бульйон. Та й у Європі готували із глини ласощі на зразок цукерок. Є стара російська загадка: "Був я на копанці, був я на топавді, був я на кружалі, був я на пожежі, був я на обварі. Коли молодий був, то людей кормив, а старий черід, сповиватися став". Донедавна будь-який сільський житель швидко розгадав би її. Адже це звичайний грубний горщик. А сама загадка докладно розповідає його "життєвий шлях". "Копанками" у селах називали ями, де добували глину. Гончарі шанобливо говорили про неї: "жива". "Жива плоть", що зустрічається в природі, настільки різноманітна по складу, що можна знайти готову суміш для виготовлення будь-якого виду кераміки. Природно, якщо знаходять поклади коштовних видів глини, то біля них швидко виростають гончарні виробництва. Так, наприклад, трапилося в Гжелі під Москвою, де була знайдена біла глина. Знайти підходящу глину ― справа непросте. Не всяка глина підходить для будь-якого виду кераміки. Наприклад, для посудин із блискучою чорною поверхнею (чорнодощеной) найкраще підходить жирна залізиста глина. Це значить, що в ній мало домішок (в основному, лісочка) і багато солей заліза. Тому така глина дуже пластична, прекрасно тримає форму, а після підсихання легко вигладжується до дзеркального блиску. У кожного гончаря були свої заповітні "копанки", які він ретельно приховував і оберігав від сторонніх очей. У кожній такій "копанці" ховалися різні глини. Колір "живої глини" оманний. Висохла на повітрі, вона, як правило, лише небагато світлішає. Але при випалі більшість глин різко міняють свій колір: зелена стає рожевої, бура ― червоною, синя й чорна ― білою. Добувши глину, гончар складав її в "глинник" ― спеціальну яму, стіни якої робили з колод, плах іди товстих дощок. Яму заливали водою й витримували в ній глину від трьох місяців до декількох років. Глина мокла під дощами, холонула на морозі, парилася на сонце. При цьому вона розпушувалася від численних тріщинок, у ній окислялися шкідливі органічні домішки, з неї вимивалися солі. І чим довше вилежувалася глина в глиннику, тим якісніше вона ставала. Потім приходила черга побувати глині на "топанці". Тут що добре вилежалася глину розминали. Робили це на підлозі гончарні або просто на поду хати, попередньо посипавши його піском. Промивкою глини ("топанием") займалася вся родина, у тому числі й діти. Глину топтали ногами доти , поки вона не перетворювалася в тонкий аркуш. Його скачували в рулон, складали навпіл і знову топтали. Потім знову й знову, поки глина не перетворювалася в однорідну масу ― "глиняне тісто". Тут же "худу глину", тобто утримуючу багато піску "відмучували" у воді. А в занадто "жирну" уводили добавки. Якщо передбачалося робити великий виріб, то вводили спеціальні "обтяжені добавки". Тоді осаду виробу при випалі зменшувалася й відповідно менше з'являлося тріщин. У стародавності в глину додавали "дресву" ― дроблений камінь-пісчанник. Іноді для полегшення виробу додавали підмножина. Майстри ж Середньої Азії дотепер добавляють пух тополі, рогозу або здрібнену вовну тварин. І вже перед самим ліпленням гончар "перебивав" глину. Для цього він катав із глиняного тесту колобок, що із силою кидав на стіл. Куля, що сплющилася, гончарною струною (сталевим дротом з дерев'яними ручками) розрізали навпіл. Половинки знову кидали на стіл і знову розрізали. При цьому струна виштовхувала дрібні камінчики, розкривала пухирці, що залишилися, повітря. І тільки потім, ретельно підготовлена однорідна глиняна маса, попадала на гончарне коло ― "кружало". Але гончарне коло з'явилося не відразу. Спочатку довгий час гончарі формували свої вироби вручну. Навіть сьогодні багато відомих гончарів воліють обходитися без механічних пристосувань. При розкопках древніх поселень у Месопотамії археологи часто знаходять глиняні посудини з мотузковим візерунком на внутрішній поверхні. Візерунок цей залишився від древнього способу формування посудини "на мотузковій болванці". У більше пізні часи так воліли виготовляти посудини для молока. Адже молоко утворить на стінках нерозчинні опади, видалити які можна шшь ганчіркою, мачулою, хвощем. А виходить, горловина посудини повинна бути широкої, щоб вільно проходила рука. Саме посудини із широкою горловиною воліють формувати "на мотузковій болванці". Для цього майстер робить тонку дерев'яну болванку ; "шпулю") у формі пляшки. На неї ряд за поруч намотують мотузку. Потім уже на мотузці формують глиняна посудина. А коли глина злегка підсохне, з посудини витягають мотузку й витягають шпулю. Формують кераміку й на циліндричних або конічних болванках, але вже без застосування мотузки. Іншим способом ручного формування стало "витягування" посудин із цільної грудки глини за допомогою каменю-голиша й дерев'яної лопаточки. Посудини більше складних форм ліпили, навиваючи коло за навкруги глиняні джгути. Плоскої ж фляги, посудини, скриньки воліли просто становити із глиняних пластин, скріплюючи їх рідким глиняним розчином ― "глиняним молочком". Однак масове виробництво кераміки все-таки зручніше було організовувати за допомогою гончарного кола. Тому й у російській загадці горщик не зліплений вручну, а виготовлений на "кружалі". Уважається, що гончарне коло вперше з'явилося в древньому Вавилоні в ІV тис. до н.е., а потім поширився в Єгипет, Індію, Грецію. На європейських землях він став відомий досить пізно, лише біля 500- х років до н.е. Перші гончарні кола були ручними. Лівою рукою гончар постійно обертав коло, а правої формували посудина. Пізніше з'явилося ножне коло, що приводився в рух ногами. Саме його й використовують сучасні гончарі. Таке коло дозволяє виготовляти дуже витончені тонкостінні посудини. Існувало й глиняне лиття. Тут, як і при будь-якому литті спочатку робили модель (як правило, дерев'яну). Потім по цій моделі відливали форму з гіпсу. І тільки потім у гіпсовій формі відливали глиняний виріб. При цьому глина активно віддавала воду з розчину, а гіпс також активно усмоктував її. Після ж просушки гіпсова форма знову ставала придатною до вживання. Тому спосіб цей здавна використовувався при виготовленні більших партій тонкостінних посудин, невеликих скульптурою складних форм і грубних кахлів. Споживчі властивості й асортименти керамічних виробів формуються на стадіях розробки й виготовлення й залежать від досконалості форми й конструкції авторського зразка, властивостей кераміки, старанності виготовлення серійної або масової продукції. У свою чергу якість виготовлення виробів визначається характером технології й точністю її дотримання. Сировина для виготовлення керамічних товарів підрозділяють на матеріали для черепка, глазурі й матеріали для декорування. Матеріали для черепка ― це пластичні глинисті речовини (глина, каолін), що охлянуть (кварцові) матеріали й плавні. Глина ― тонкодисперсна гірська порода, що представляє собою суміш різних мінералів ― водних алюмосилікатів (каолініт і ін.). Глини підрозділяють по вогнетривкості, здатності до спікання, фарбуванню. У виробництві порцеляни й фаянсу використовують вогнетривкі, білообпалювальні глини (не більше 0,8-1% оксидів заліза), у гончарному виробництві ― легкоплавкі червонообпалювальні глини. Каолін ― найцінніший глинистий матеріал, що відрізняється високої вогнетривкістю, але слабкою пластичністю; через менший зміст домішок, що офарблюють, він має майже чисто-білий колір. В основі керамічного виробництва лежать характерні властивості глинистих матеріалів ― здатність утворювати з водою пластичне тісто й легко формуватися, зберігати вязкість у сухому стані й здобувати міцність і твердість після випалу. Глинисті матеріали, особливо каолін, підвищують білизну, міцність, хімічну й термічну стійкість обпалених виробів. Отощителі ― непластичні матеріали (кварц, кварцовий пісок), які регулюють пластичність, скорочують усадку виробів при сушінні й випалі, формують структуру черепка при випалі. Плавні ― це легкоплавкі матеріали (польовий шпат, пегматит, перліт, кістяна зола й ін.), що знижують температуру випалу й сприяють спіканню черепка. Розплавляючись при випалі, вони утворять прозоре грузле скло, що зв'язує частки маси, заповнює пори, частково розчиняє глинисті речовини й виділяє з розплаву кристали муллита. Плавні спричиняються прозорість і інші властивості черепка. За характером будови кераміку підрозділяють на грубу й тонку. Виробу грубої кераміки (гончарні вироби, цегла, черепиця) мають пористий грубозернистий черепок неоднорідної структури, пофарбована природними домішками в жовтувато-коричневі кольори. Тонкокерамічні вироби відрізняються тонкозернистим білим або світлофарбовним, що спекли або дрібнопористим черепком однорідної структури. По ступені спікання (щільності) черепка розрізняють керамічні вироби щільні, спечені з водопоглиненням менш 5% ― порцеляна, тонкокам’янні вироби, напівпорцеляна й пористі з водопоглиненням більше 5% ― фаянс, майоліка, гончарні вироби. По складу й властивостям керамічні вироби ділять на типи, види й різновиди. Основні типи кераміки ― порцеляна, тонкокерамічні вироби, напівпорцеляна, фаянс, майоліка, гончарна кераміка. Тип кераміки визначається характером використовуваних матеріалів, їхньою обробкою, особливо тонкістю млива, складом мас і глазурей, температурою й тривалістю випалу. До складу мас всіх типів кераміки входять пластичні глинисті речовини (глина, каолін), що охлянуть матеріали (кварц, кварцовий пісок), плавні (польовий шпат, пегматит, перліт, кістяна зола й ін.) При випалі відформованих виробів у результаті складних фізико-хімічних перетворень і взаємодій компонентів мас і глазурей, формується їхня структура. Структура черепка неоднорідна й складається із кристалічної, склоподібної й газової фаз. Кристалічна фаза утвориться при розкладанні й перетворенні глинистих речовин і інших компонентів маси. Вона включає кристали муллита 3Al2O3 * 2Sі2, залишки зміненої глинистої речовини, оплавлені зерна кварцу. Кристалічна фаза й особливо муллит надають черепку міцність, термічну й хімічну стійкість. Склоподібна фаза виникає за рахунок розплавлювання плавнів і частково інших компонентів. Вона з'єднує частки маси, заповнює пори, підвищуючи щільність черепка; у кількості до 45 ― 50% збільшує міцність виробів, при більшому змісті ― викликає крихкість виробів, знижує їхня термостійкість. Склоподібна фаза сприяє зменшенню водопоглинення, спричиняється прозорість черепка. Газова фаза (відкриті й замкнуті пори) впливає на фізико-хімічні властивості виробів; знижує міцність, термічну й хімічну стійкість, викликає водопоглинення й водопроникність черепка. Розходження між окремими типами кераміки обумовлено специфікою їхньої внутрішньої структури, тобто складом і співвідношенням окремих фаз, складом і структурою глазурі. Споживчі властивості керамічних товарів визначаються функціональними, ергономічними, естетичними достоїнствами авторського зразка, властивостями кераміки й і якістю виготовлення виробів. Багато фізико-хімічних властивостей кераміки служать показниками споживчих властивостей порцелянового й фаянсового посуду. Найважливішими з них є наступні. Пористість ― це зміст відкритих і замкнутих пор у черепку. Відкрита пористість характеризується величиною водопоглинення й змінюється від 0,1% у порцеляни до 16% у майоліки. Зі збільшенням пористості знижується міцність виробів, їхня термостійкість, хімічна стійкість, гігієнічність, прозорість, трохи підвищується білизна. Білизна ― здатність диффузно відбивати світло ― являє собою важливий показник естетичних властивостей фарфоро- фаянсових виробів. Залежить вона головним чином від присутності в масах і глазурях оксидів, що офарблюють, ― ( Fe2O3, Tі2 і інших), режиму випалу. Білизна твердої порцеляни ― 60-65%, кістяного ― 74-78%. Прозорість, тобто здатність пропускати світло, властива тільки твердій і м'якій порцеляні. Вона залежить від кількості склоподібної фази в структурі пористості. Прозорість черепка твердої порцеляни товщиною 2 мм становить 0,09-0,15%, м'якого ― набагато вище. Блиск глазурі ― здатність поверхні виробу дзеркально відбивати світло ― визначається складом глазурі й станом поверхні. Наявність у складі глазурі оксидів калію, барію, свинцю підвищує блиск, а дефекти глазурі ― наколи, віспини ― знижують його. Механічні властивості кераміки, як і скла, характеризуються високими показниками міцності при стиску й низькими при розтяганні, вигині, ударі. Так міцність твердої порцеляни при стиску 450-550 Мпа, при розтяганні 40, а при ударі ― усього 0,1-0,2 Мпа. Глазур порцеляни відрізняється високою твердістю ― 7 одиниць мінералогічної шкали, глазур фаянсу ― 6, глазур майоліки ― 5 одиниць. Тверді глазурі добре протистоять стиранню, подряпанню, довгий час зберігають гладкість і блиск поверхні. Механічні властивості кераміки залежать від складу й структури черепка й глазурі, стану поверхні. Термічна стійкість виробів багато в чому обумовлює властивостями глазурі і її погодженістю із черепком по термічному розширенню. Термостійкість посуду із твердої порцеляни не менш 165ос, фаянсової з безбарвною глазур'ю ― 145, з кольоровою глазур'ю ― 115, майолікового посуду ― 130-150ос.
facebook twitter